Метою дослідження було виявити особливості функціонування мови як маркера ідентичності та засобу гібридизації у літературі, що репрезентує досвід міграції. У процесі дослідження було використано методи якісного контент-аналізу художніх текстів із фокусом на мовні стратегії персонажів, а також дискурсивний аналіз, що дозволив виявити наративні механізми формування ідентичності. Дослідження здійснювалося в міждисциплінарній парадигмі, яка поєднувала підходи філософії культури, семіотики та постколоніальної критики. Аналіз здійснювався на основі цифрової текстової обробки та ручного семантичного кодування ключових фрагментів, пов’язаних із темами вигнання, мовного конфлікту, гібридності та саморепрезентації. У результаті було виявлено, що мовна гібридність у художньому тексті є не лише засобом вираження транскультурного досвіду, а й інструментом опору асиміляції. В українських текстах домінувала тема втрати мовної цілісності та інтерналізованої кризи ідентичності в умовах соціолінгвістичного розриву. Мова репрезентувалася як простір внутрішнього конфлікту між пам’яттю й адаптацією, в якому розгорталася особистісна дезінтеграція. Латиноамериканський контекст, натомість, демонстрував мовну стратегію як форму політичного жесту: колоніальне нашарування на мовне тіло героя породжувало наративи перекладу, розщеплення та вивільнення через багатомовність або інверсію лінгвістичних ієрархій. Порівняльний аналіз дозволив окреслити моделі, за якими мова в літературі міграційного досвіду виконує двоїсту функцію – як травматичний наслідок вигнання та як засіб символічного спротиву й збереження суб’єктності. Практична значущість дослідження полягає в можливості застосування його висновків для гуманітарної інтерпретації міграційної культури, формування культурної політики пам’яті та розробки освітніх підходів до теми ідентичності у глобалізованому світі
дискурс вигнання; семіосфера; лінгвокультурна нестабільність; гібридна суб’єктність; діаспора; комунікація; опір