Міжнародний філологічний часопис

У статті розглянуто та систематизовано погляди різних вчених щодо художнього прийому незавершеності. Авторами запропоновано розглядати термін «нон-фініто» як художній прийом, який використовується для досягнення особливої (певного типу) виразності твору, в якому окремі деталі залишаються свідомо незавершеними і мають вигляд таких, які перебувають на початковому етапі розвитку. Дане явище простежується в літературній спадщині Лесі Українки. Особливу увагу авторами приділено аналізу творів письменниці, який показав, що її тексти не мають чітко окресленого фіналу. Аналіз визначив модель (стереотип) творчості, яка є специфічною для творчості Лесі Українки. Для обґрунтування поняття «незавершеності» як своєрідного типу авторського мислення, розглядались різні твори Лесі Українки, зокрема драматичні тексти. Дане дослідження обґрунтувало феномен художніх інтенцій у драматичних творах Лесі Українки, які застосовувались у низці фіналів. Автори дослідили різні художні прийоми нон-фініто. У статті зазначено, що найбільш показовим твором естетики та поетики нон-фініто є драма «Осіння казка» – найзагадковіший і найнезвичніший твір Лесі Українки. Драма є яскравим і багатим втіленням нон-фініто у творчості письменниці. Ця драма отримала репутацію «неясності» і стала об’єктом різноманітних наукових досліджень. Також зазначається, що одним із прийомів нон-фініто у творчості Лесі Українки є так зване «усічення» закінчення. Воно використовується як для вираження, так і для прояснення основного поняття авторського задуму. Особлива увага в статті приділена феномену художньої інтенції (спрямованості, наміру) в драмах Лесі Українки, втіленому в ряді кінцівок. Це стає характерним чинником поведінки всіх персонажів

незавершеність; непослідовність; відкритість; нон-фініто; закінчення; фінал; усічення; намір; навмисність; нова драма