У статті розглядається поетика та жанрово-стильові особливості ранньобарокових трагедій. Аналізуються світоглядні основи екзальтації як важливого елементу поетики барокових трагедій. Досліджується таке художньо-естетичне явище як художній синтез почуттєвого і раціонального. Персонажі аналізованих трагедій, описуючі свої почуття часто вдаються до сакральних термінів, що притаманне саме літературі бароко. В статті порівнюється трактовка почуття любові в творах бароко, маньєризму, ренесансу та середньовіччя. У середньовічному світорозумінні такий містичний прорив у надприродне мислився можливим тільки як релігійний акт. У середні віки закоханий не змішував релігійні й еротичні мотиви. Подібне змішання сприймалося як богохульство. В ренесансній ліриці художник прагнув до того, щоб відобразити і зафіксувати неоплатонічну доктрину любові. Між еротичними і духовним сферами була проведена твердо фіксована межа, небесна красота і любов не потребують аналогії, порівняння припускаються для земної, почуттєвої любові. У епоху бароко подібний поділ зникає. Прикладом барочної медитації, у якій зливається містичне й еротичне, може бути католицька медитація. Метою статті є аналіз розуміння почуттєвої пристрасті, любові, її естетичне осмислення в ранньобарокових трагедіях Дж.Форда, Ф.Бомонта і Д.Флетчера
Ренесанс; маньєризм; Середні віки; раннє бароко; неоплатонізм; сакральні терміни